Віддавши багато років роботі та родині, мешканка Мукачева Олена Гілка знайшла для себе ще одну пристрасть – сходження в гори. Жінка підкорює найвищі вершини України, Словаччини та Румунії та розповідає, як таке хобі допомагає їй боротися зі стресом під час війни. Також мешканка Закарпаття планує долучити до взяття гірських вершин свого чоловіка, щоб полегшити його реабілітацію після демобілізації.
Олена Гілка родом із Вінниччини, але багато років тому її родина переїхала в місто Мукачево на Закарпатті і там залишилася. Освіту вона здобула в Херсонському гуманітарному інституті, який завершила у 1996 році. Тоді прийшла шукати роботу в Службі зайнятості і пов’язала з нею решту професійного життя. Таким чином жінка в команді Державної служби зайнятості з лютого 1997 року, тобто вже 29 років. Найдовше вона працювала у відділі працевлаштування, робота була пов’язана з фаховим супроводом клієнтів, зараз Олена є консультанткою офісу «Зроблено в Україні».
«Моя робота – це цікавий вайб. Мені подобається, адже до таких спеціалістів, як я, приходять абсолютно різні люди. Кожен раз мусиш переключатися на когось зовсім іншого, абсолютно різні характери. У мене навіть трішки азарт завжди був – зрозуміти людину, її потреби і змогти справді допомогти», – розповідає наша героїня.
За час роботи з людьми і для людей Олена Гілка вийшла заміж, народила та виростила трьох дітей. Жінка розповідає, що доки вони були маленькими, частково жила їх школою, гуртками, дитячими хворобами. Коли діти виросли, з’явився час на себе та власні потреби. Щоб не сидіти вдома та, як жартує сама Олена, не міряти тиск від нудьги, спочатку пішла на латиноамериканські танці бачата. Там розширила коло спілкування і з новою компанією вперше піднялася в гори.
«Спробували, і це стало, як залежність. Я почала потребувати цього відчуття фізичної активності, це ніби переродження після кожної такої подорожі. І в той час, коли багато людей навколо кажуть, що вони не мають куди піти, у мене часу не вистачає здійснити всі заплановані сходження. Тепер бодай раз на місяць я мушу вирушити у гори», – розповідає Олена Гілка.
Жінка наголошує, що попри таку любов, не може дозволити собі багатоденні сходження, адже мусить чим швидше повертатися до своїх домашніх улюбленців – песика і кота. Тому навіть найдовші підйоми Олена Гілка планує так, щоб повернутися до своїх улюбленців за добу. Всі маршрути жінка ретельно продумує, прораховує скільки часу буде потрібно, щоб доїхати до гір, як довго триватиме підйом, спуск. Навіть, якщо вона підкорює вершини в Румунії чи Словаччині, то обмеження по часу ставлять її улюблені тварини. Олена Гілка розповідає, що зазвичай планує маршрути на відстань до 20 кілометрів, взимку її сходження трохи коротші. В кінці лютого вона разом із друзями піднімалася на четверту за висотою вершину України – гору Петрос, яка має висоту понад 2 тисячі метрів.
«З емоцій у мене – і втома, і гордість, і радість. Я піднімаюся в гори не заради адреналіну. Спочатку все починалося, як пошук відповіді на питання: чи зможу я? Потім, коли почалася війна, почала робити сходження, щоб захищати себе від стресу. У мене такий спосіб відновлення ментального здоров’я, потрібно виходжувати психологічне напруження. А ще в горах є відчуття свободи і можливість невимушено спілкуватися з людьми, з якими спільно піднімаєшся. У горах немає соціального статусу, важливості роботи чи кількості статків. В горах ти такий, як є, без прикрас», – розповідає жінка.
Олена Гілка наголошує на тому, що гори – це в якійсь мірі містичне місце. Вона розповідає, що попри тисячі квадратних кілометрів породи, там неможливо нічого загубити. Усі випадки, коли хтось із її групи лишав в Карпатах телефон чи інші особисті речі, це мало одне завершення – речі завжди поверталися. Одного разу під час сходження жінка забула навушники на місці, де її група робила привал. Але досягши вершини, їх наздогнала інша компанія, яка повернула їй згубу.
Вона розповідає, що тепер здійснювати підйоми на вершини буде не лише з друзями, але й з чоловіком. Цього року він повернувся з війни після отриманої травми. В рамках його реабілітації, родина планує підготуватися до сходження на найвищу гору в Румунії – Молдовяну, яка вища за Говерлу майже на 500 метрів.
«За моїм спостереженням, хто перший раз піднявся у гори, має два варіанти: або людина вже ніколи не залишить цю справу і гори все життя кликатимуть до себе, або нізащо вже не піде в таку подорож. Чомусь третього не дано. У кожного своя причина ходити на такі підйоми. Хтось любить фізичні навантаження, когось приваблює спілкування, інші йдуть за гарними світлинами та емоціями, а хтось усе разом. Бо краса вершин – це фініш, саме сходження – це виклик і цікаве випробування, важке фізично, часто з негодою і болотом. Але для багатьох людей – це вже невід’ємна частина їх життя», – пояснює Олена Гілка.